+ + +
Історії про любов починаються зранку,
в холодній кімнаті, де ці двоє
намагаються в сліпому світанковому освітленні
твердо дивитися одне одному в очі,
не відводити погляду,
не соромитись щойно сказаного,
не шкодувати за щойно вчиненим.
І коли хтось перший не витримує –
а хто не витримує? він і не витримує –
і дивиться їй за плече,
і помічає перехожих дощу за вікном –
тоді в його погляді й з’являється те,
що можна назвати любов’ю.
Історії про любов завершуються того ж таки
вечора, десь на вулиці, коли їм обом стає
так самотньо, ніби холодним долоням,
схованим у різних кишенях пальто.
Яка різниця, якій долоні самотніше.
Яка різниця, якій холодніше.
Яка різниця, на кого тепер ображатись.
Другий день не говорять одне з одним.
З нею простіше, а ось він,
лише подивіться на нього.
Як він розбирається тепер із їхнім минулим.
Як пригадує йому всі гріхи.
Місить кулаками
пам’ять, ніби печінку суперника,
мітить у найбільш болючі місця:
мститься за легкість,
мститься за відвертість,
мститься за нахабство
дивитися в майбутнє,
мститься за зухвальство
загадувати наперед.
Хто тебе вчив мститися самому собі?
Хто тебе вчив не вибачати собі самому?
Де вчать цій химерній техніці п’яного бою –
забивати до смерті власну тінь,
закидати камінням своє відображення
у вітрині книжкового магазину?
Тільки він не відповість.
Тільки він далі б’ється з собою самим.
Воює з цілим світом за право
цей світ ненавидіти.
Вимагає від світу негайної капітуляції.
А світ і хотів би капітулювати.
А світу й немає чого опиратися.
А світ і сам готовий скласти зброю.
Але він не говорить із нею другий день.
І вона не говорить із ним другий день.
І з цілим світом вони другий день
не говорять.
Тож як йому, світові, зрозуміти,
чого вони хочуть
узагалі.