З віршем Кривда в мене своя історія.
Я зростала в повній сімї, де тато цілував на ніч, мама подавала сніданок, звідки мені було знати таку Кривду. Десь в 10 класі я мала читати в школі якийсь вірш. Я тоді лупашилась із крайності в крайнощі і читала або Цвєтаєву-Ахматову, або Бориса Грінченка з Симоненком. Тоді я сіла обирать щось із віршів Симоненка.
І я б могла вибрати його невагомо-трепетну "Вона прийшла", але чомус вибрала Кривду. І от вирішила прочитати татові. І десь після перших рядочків у нього заблищали сльози і тоді він вперше мені розказав як то страшно малій дитині безупину чекати тата, як страшно було тоді жити в селі безбатьченком, я страшно коли люди глузували з того його очікування.
І знаєте що, вірш "Кривда" став для мене назавжди особливим, я з ним вступала в училище, я його знаю і досі напамять, дослівно.
Я ні мить не вагалася, коли запропонували читати цей вірш.
Бо це мій Симоненко, бо це Кривда, татова кривда.
Отак от.