Однією із найочікуваніших мною новинок ХХІІ Форуму видавців був роман Юрія Винничука «Аптекар» (видавництво «Фоліо»). Зрештою, з огляду на цьогорічний інтернет ажіотаж я схиляюсь до думки, що будь-яка нова книга Юрія Винничука є вагомою подією в читацькому житті середньостатистичного українського читача.
Так от, для початку розповім трошки про сюжет. Дія роману «Аптекар» в основному відбувається у 1646-1648 роках. Не враховуючи вступу, починається розповідь із мандрівки головного героя, страдчівського парубка, Лукаша Гулевича до Венеції. Далі автор вас коротко познайомить з венеційською історією 1630-1640-х років, адже Лукаш навчався тут на хірурга, і відправить до Львова, де відбуватимуться основні пригоди роману. Паралельно вестиметься інша розповідь про ще одного головного персонажа роману, дочку чорнокнижника Руту, наділену від природи особливими даними. Початок цієї сюжетної лінії дещо містичний і багато обіцяючий. Проте, задум автора незбагненний для читача і роман поступово набуває вигляду мелодраматичного детективу з історичним звучанням, а обидві сюжетні лінії стають одним цілим.
Загалом твір непоганий, однозначно вартий того, щоб його прочитати, але до категорії «найкращий роман Юрія Винничука» його теж не віднесеш, принаймі в моїх очах «Мальву Ланду» він не може перевершити.
Краєм вуха я чула, що ніби-то «Аптекар» перегукується із попереднім романом автора «Танго смерті». Особисто я цього не відчула, хоча визнаю, що як і в попередньому творі тут є декілька таємниць, детективний сюжет, багато романтики, історичне тло і незмінний, нетерпляче очікуваний читачем винничуківський гумор. А ще Юрій Винничук знову повертається до роздумів про життя і смерть, хоча це й не сильно тут кидається в очі, але все-таки присутнє. Та й без любощів не обійшлось, Винничук знову дарує читачам пікантні подробиці з інтимного життя героїв роману.
Роман «Аптекар», як на мене, є досить пізнавальним, адже, крім історії, тут можна знайти ще й дуже багато справжніх рецептів. Часом зустрічаються кулінарні, але в основному це рецепти приготування ліків, які іноді вражають огидністю своїх інгредієнтів. Мабуть, не один носик поморщиться, заки прочитає їх до кінця! Ось, наприклад: «Взяти ластівчине гніздо і порізати його на малі шматки, додати пів унції котячого мозку, півтори унції підпеченого собачого, совиного і ластівчиного посліду. Цей засіб вилікує від болю в животі». Я б воліла, щоб у мене живіт болів, ніж пити такі ліки!)))
Оскільки роман багатий на різноманітні історичні описи подій і факти, іноді важко вловити ту тонку межу між фантазією автора і тогочасною реальністю, яка губиться в талановитій манері опису письменника. Поряд з вигданими персонами в романі є й цілком реальні історичні постаті, які існували насправді. У «Аптекарі» все звучить настільки реалістично, що я готова повірити абсолютно всьому, що написав Юрій Винничук. Наприклад, у мене викликає відверте захоплення той факт, що львівська річка Полтва є судноплавною, і мені хочеться вірити, що це так і було, хоча насправді це відверта авторська вигадка)))
Однією із особливостей роману є те, що він містить дуже багато пояснень історичних подій, звичаїв, обрядів, рецептів. Дивує те, що вони тут не знесені поза текст, а складають його підгрунтя. Зрештою, напевне, це можна віднести до переваг роману, адже, таким чином, читач не відволікається від цікавезного сюжету на пошуки пояснення.
З особистих спостережень: у творі відчувається вплив всіма знаних світових шедеврів, таких як «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго, «Запахи» Патріка Зюскінда, і навіть «Ім’я рози» Умберто Еко. Юрій Винничук вміло використовує у сюжеті народні повір’я, легенди, казки.
Найсильнішим моментом роману вважаю представлення гостям доктором філософії і медицини, попросту кажучи, алхіміком, Йоганом Калькбреннером своєї коханої Амалії. Цей момент зачаровує щирістю, адже це сповідь і водночас признання в коханні Юрія Винничука своїй дружині. Можливо, я помиляюся, але навряд чи:
«Ось Амалія, – проказав він з утіхою. – Як бачите, має дві руки, дві ноги, двоє персів, два ока, два вуха і, на жаль, лише одні вуста. Не рахуючи, звісно ще одних, потаємних, прихованих, магічних вуст ночі. Якби вона мала тих вуст значно більше – розсипаних, мов ягоди, по цілому тілу, всюди, де не торкнешся, – я б тільки й те робив, що цілував і цілував, і припадав би всім тілом до них, а вони – дивні чарівні пурпурові п’явки – висмоктували б мене до решти. Але вона має тільки одні вуста. І ними вона, крім цілування, їсть різне свинство – пляцки, цукерки, чоколядки, мармулядки, барбулядки, п’є вино, гарбату, воду, пиво, соки, узвари, валер’янові настої, молоко… А ще вона цими вустами говорить, пашталакає, мимрить, бубонить, диркоче – о Господи, це навала слів, яку можна спинити лише цілунком! І коли я цілую оцей млин їжі і слів, оцей механічний слововитискач, я не можу побороти відчуття, що під час поцілунку якісь її невимовлені слова проникають разом із Амалиним наполегливим язиком у мої вуста і нищать усе, що я ще не встиг виговорити, всі мої щойно народжені слова, слова-немовлята – слабенькі, тендітні та кволі. А їхнє місце займають її слова, які беруть у полон мого язика, і я часто ловлю себе на тому, що промовляю не своїми, а чужими словами. Цілком можливо, що це відбувається і зараз».
Взагалі твори Юрія Винничука без усмішки читати і сприймати не можна, адже він не любить писати серйозно, припускаю, що, мабуть, не зносить також серйозних та набурмосених читачів. Тому «Аптекар» – це роман, де людина з бурхливою фантазією буде розкошувати, впиваючись багатою уявою письменника, а менш підготовлений читач впадати в роздуми, що саме хотів сказати цим романом автор. До якого кола читачів належите ви, вирішувати вам! А мені тим часом дуже сподобалось, із нетерпінням очікую на продовження)))